Лео Єфєтова - громадянка Німеччини, науковиця і караїмська активістка. Подробиці про неї можна прочитати тут, а сьогодні ми публікуємо статтю Єфєтової з нагоди заходу, що відбувся в німецькій столиці напередодні Міжнародного дня корінних народів. Його відзначають у світі 9 серпня. 

Напередодні Міжнародного дня корінних народів, 7 серпня, у Берліні зібрався консиліум — обговорити майбутнє корінних народів Криму. Цей сюжет нагадав мені мою роботу у сфері рідкісних захворювань — коли пацієнти настільки нішеві, що більшість лікарів уперше стикаються з їхніми симптомами. Це часто призводить до фатальних наслідків через неправильний курс лікування.

Минають роки — хвороба прогресує, часом незворотно. Тому одним зі стовпів цієї сфери є діагностика — а для неї потрібен масштабний анамнез. І консиліум із різних фахівців. Але він неможливий без опитування та обстеження пацієнта.

Ми, як корінні народи Криму, опинилися в такому становищі, що будь-яка згадка вже сприймається як успіх. Ми далекі від того, щоб обирати, і навіть якщо ми незадоволені репрезентацією — факт залишається фактом: наші імена прозвучали. Хай навіть без нас.

Кримські татари, кримські караїми, кримчаки, уруми та румеї — п’ять народів Причорномор’я — мають багато спільного, але й різні нюанси щодо чисельності, становища та ресурсів. Нерозуміння цього призводить до того, що численні панельні дискусії перетворюються на марне струшування повітря. У найкращому разі — не приводячи ні до чого.

Три рівні однієї кривої: українці, роми, кримські народи

Поради представникам корінних народів Криму озвучила депутатка берлінського парламенту та членкиня комітету у справах молоді й сім’ї від ХДС пані Усик. Консервативний курс її партії останніми роками викликав обурення берлінців через скасування грантів для численних міжкультурних, молодіжних та інклюзивних проєктів. Водночас Усик виграла вибори саме на тематиці підтримки українських біженців.

Виходячи з цього досвіду, вона і представила свої поради кримськотатарській діаспорі — про необхідність інтеграції в німецьке суспільство задля збереження кримськотатарської культури. Усик також порадила самим кримцям, караїмам та іншим більше створювати видимість і брати участь у політиці, співпрацюючи з депутатами Бундестагу.

Тут проявилося повне незнання демографії. Біженців із Криму переважно розподіляли по землях Південної Німеччини, вони розпорошені по різних містах. У самому Берліні проживає ледве з десяток представників корінних народів Криму — і половина з них і так є публічними діячами: публікують, виступають, організовують івенти.

Додам від себе, що «інтеграція» вже кілька років критикується в німецькому політичному дискурсі й замінюється концептами інклюзивності та «Teilhabe» (участі). Різниця між цими термінами полягає в тому, що «інтеграція» передбачає зусилля лише з боку новоприбулих — підлаштуватися під нове оточення, тоді як «інклюзія» будує мости й враховує особливості мігрантських груп, наприклад, у вигляді тих самих міжкультурних проєктів.

Перший рівень — українці

Чому цю різницю важливо враховувати щодо малочисельних маргіналізованих груп, наочно пояснюють цифри. Станом на березень 2026 року в Німеччині зареєстровано близько 1,34 млн українців із тимчасовим захистом — і разом із цим статусом вибудувана ціла інфраструктура: культурні центри, кризові пункти допомоги за підтримки української діаспори та посольства, академічні програми на кшталт центру DAAD із багатомільйонним фінансуванням від МЗС Німеччини. Уся ця система говорить і навчає українською.

По суботах і неділях у Німеччині працює ціла мережа українських шкіл — неприбуткові ініціативи, можливі завдяки внескам батьків, де дітей навчають української мови, літератури та «уроків культурної спадщини» паралельно з буденною німецькою школою. Така модель працює за наявності критичної діаспорної маси. Мільйонна громада здатна вибудувати таку мережу знизу власними силами.

Другий рівень — роми

У принципі, німецькі фонди вміють виокремлювати меншини всередині української хвилі: фонд Stiftung EVZ має окрему лінію підтримки ромської громади, визнаючи її вразливість та історію Голокосту.

Загалом для цієї маргіналізованої групи в Німеччині діє мережа спеціалізованих організацій, які надають адресну допомогу ромським біженцям з України — з урахуванням мовних і культурних бар’єрів та ризику дискримінації.

Roma Center e.V. та мережа Roma Antidiscrimination Network (RAN) консультують щодо реєстрації, пошуку житла й оформлення документів через гарячу лінію (також у WhatsApp і Viber) ромською, українською, російською, німецькою та сербською мовами.

Центр документації та культури німецьких сінті й ромів та Центральна рада німецьких сінті й ромів координують екстрену допомогу та моніторять випадки антициганізму, домагаючись рівної інтеграції біженців. Підтримка охоплює первинну орієнтацію на вокзалах, супровід у державних установах (Ausländerbehörde, Jobcenter) та допомогу з влаштуванням дітей до шкіл.

Третій рівень — кримські татари та караїми

Для малочисельних кримських татар або караїмів, кількість яких стрімко наближається до нуля, подібної лінії не існує. Вони залишаються розчиненими в категорії «українці», що видно й на рівні повсякденної інфраструктури, а не лише грантів.

Кримськотатарська діаспора налічує пару тисяч людей, розмазана тонким шаром по 85-мільйонній країні. Чисельність не досягає критичної організаційної та фінансової маси, щоб повторити самоорганізаційний успіх українців.

Тут на сцену з фанфарами вривається актуальний концепт equity (вихідний капітал), що поступово замінює equality (рівноправність). Equity передбачає, що не всі мають однаковий вихідний капітал, і пропонує скоригувати додатковою допомогою доступ до реального рівноправ’я для маргіналізованих спільнот.

Для збереження мови та культури в діаспорі є педагоги, філологи та інші фахівці — але їм потрібна зовнішня підтримка у вигляді грантів і волонтерів, якої в нинішній архітектурі допомоги немає.

Наприклад, тут, у Німеччині, вже кілька років існує проєкт молодіжного кримськотатарського табору. Але він так і не знайшов ресурсів для втілення, попри довге оббивання порогів.

У Німеччині щороку проводяться тисячі регіональних дитячих канікулярних програм для дітей та підлітків, зокрема для дітей біженців з України. Великі благодійні організації, такі як Arbeiterwohlfahrt (AWO) та Arbeiter-Samariter-Bund (ASB), реалізують їх через сотні місцевих відділень по всій країні.

Але кримські татари, караїми та кримчаки для них — щось невидиме, незрозуміле й неважливе.

‍Караїми: вістря кривої

У караїмів через їхню малочисельність ситуація загалом ще гостріша — спільнота, яка втратила 90% популяції за минуле століття, гостро потребує інституційної підтримки у вигляді науки, лінгвістики й навіть просто якісної публіцистики, що висвітлювала б нашу культуру та історію.

Поки цю прогалину певною мірою компенсувала взаємодопомога між кримськими народами — кримськотатарські медіа, громадські та культурні діячі допомагають публікаціями якісних матеріалів про караїмів та організацією спільних виставок, попри власні обмежені ресурси.

Без цієї конкретної допомоги я, як караїмська художниця й активістка, стикалася з так званою «скляною стелею» — тема вкрай малочисельного народу з діаспорою у кілька десятків людей у Німеччині не викликала інтересу мас.

Не можна не зазначити тут, у прямому порівнянні з відповідальністю Німеччини перед ромами, — у Криму також був Голокост, який безпосередньо вплинув на знищення кримчацької спільноти, частково — караїмів та кримських ромів (чінгене). Так само багато представників цих корінних етносів були записані кримськими татарами. Таким чином, урятовані від Голокосту були депортовані 18 травня 1944 року.

Досі не було системного висвітлення цієї тематики, як і конкретної допомоги німецьких організацій у відновленні цих корінних спільнот, включно (крім допомоги караїмським біженцям) із грантами на наукове вивчення архівів, відновлення майже забутих мов та медійне висвітлення цієї трагедії.

Коли інфраструктури немає: конкретні наслідки

Як бачимо вище на прикладі ромських біженців, маргіналізованим групам потрібні й спеціальні адвокаційні центри, які допомагають у різних напрямах — найболючіша точка це саме допомога з переїздом до безпечнішої країни.

Кожне людське життя безцінне — у корінних народів Криму до того ж кожне втрачене людське життя наближає загрозу зникнення етносів загалом.

Допомога потрібна на різних етапах — починаючи від оформлення необхідних документів, щоб виїхати безпосередньо з окупованого Криму, і до екстреного визнання кваліфікації для людей із дипломами, виданими в Криму після 2014 року.

Статус-кво показує, що корінне населення Криму опиняється під санкціями, тоді як європейські компанії можуть і далі безкарно співпрацювати з окупаційною владою.

Найтрагічніший приклад стався 19 серпня цього року на німецькому автобані. Кримськотатарська родина, яка власними силами пробилася до Німеччини, через втому та стрес потрапила у смертельну аварію. Тепер членам родини, які вижили й перебувають у лікарні у тяжкому стані, загрожують астрономічні рахунки — у новоприбулих ще не було страховки. Громада долучилася до екстреного збору грошей на допомогу з власних бюджетів.

Діагноз ставить консиліум — але не без пацієнта

Запрошені панелісти самі усвідомлювали, що «не можна говорити про корінні народи без них самих». Моє побажання — не красиві гасла й риторичні цитати зі статутів численних правозахисних організацій. Не можна вирішувати долю Європи без європейців — кажуть Мерц і Макрон. Нічого про Україну без українців — твердять світові з Києва, Харкова, Львова та Одеси. Майбутнє Криму неможливо визначати без урахування думки кримських татар — ледь чутно голос кримців. І в цій поліфонії голосів, що лунають згори вниз, майже не чути караїмів.

Але ми теж поки що є.