Три роки тому Одеса “ловила” в своєму морі Херсонщину: в ніч на 6 червня 2023 року російські окупанти підірвали греблю та машинну залу Каховської ГЕС. Велика вода з Каховського водосховища накрила близько 80 населених пунктів на обох берегах Дніпра, у тому числі частину міста Херсон. Тисячі людей втратили свої домівки, своїх рідних,  а евакуація ускладнювалася через бойові дії та відсутність доступу до окупованої лівобережної частини Херсонщини. 

Дерево з Херсонщини. Пляж на 16 станції Великого Фонтану, Одеса, вересень 2025

До Одеси велика вода прийшла не одразу: через декілька діб після вибуху дамби море почало виносити очерет з плавнів Дніпра, дерева, шматки дверей і воріт, двері, меблі, купу речей і трупи тварин. Звичайно, що тоді  всі наші рятувальні і комунальні служби працювали на те, щоб не сталося епідемії з-за забруднення, яке винесла велика ріка.

Одеський пляж “Відрада”, 11 червня 2023 року

‍

Одеський пляж “Відрада”, 11 червня 2023 року

Наслідки цієї катастрофи ми відчуваємо досі: за мажорними новинами про відновлення Великого Лугу замість Каховського моря досі стоїть руйнування будинків і смерті людей і тварин, забруднення Дніпровського лиману і північно-східної частини Чорного моря, а ще неможливість ведення сільського господарства на Херсонщині. Наслідки екологічної катастрофи ускладнює окупація, але ми маємо думати і будувати життя на майбутнє: що діємо далі.

Мені подобається, як працюють зараз Збройні Сили України – відчуваєш, що є розроблена планомірна стратегія на повільне, але точне блокування логістики ворога, на спалення бензовозів, НПЗ і нафтоперекачувальних станцій на тимчасово окупованих територіях. Всі дії ЗСУ направлені на виснаження і придушення ворога, на те, що росіянам війна буде обходитися все дорожче і небезпечніше, щоб в підсумку їм було простіше встати і вийти з окупованих регіонів України. Звичайно, зараз вони можуть пристосовуватися, намагатися вижити і закріпитися. Але українська стратегія вже працює на упередження – у військовій площині Україна рахує на декілька кроків попереду. Відтепер саме час зробити подібне в тилу: не дивлячись на страшні обстріли, не просто продовжувати жити, а створити свою картину майбутнього такою, як ми хочемо її бачити і починати втілювати її в реальність. 

Наведу простий приклад. 24 лютого 2022 року моя добра знайома дізналася, що вона вагітна. Це звичайна одеська родина. Російськомовна, інтелігентна. Два лікарі, перша дитина – їхній старшій дочці на той момент було 4,5 роки. Батьки мріяли про маля. І от нарешті дізналися, що буде друга дитина. Російські ракети по місту, перші безсонні ночі – всі спали одягнути, з тривожними валізами і найціннішим поряд, новини про можливість висадки ворожого десанту на Одесу. Вони не уїхали, не злякалися, продовжували працювати, допомагати ЗСУ і чекати на свою другу таку бажану дитинку. Дівчинка народилася в жовтні 2022-го. І з самого першого дня батьки перейшли на українську у вихованні дітей: книжки українською, колискові, віршики, пошук мультиків українською. Сказати, що це все одно квест у нашому зросійщеному суспільстві – нічого не сказати, якщо досі соцмережі б'ються за пам’ятник Булгакову. 

Маленькій дівчинці зараз 3,5 років. Вона гарно розмовляє українською, причому у дитини настільки широкий словниковий запас, що їй може позаздрити доросла людина. Я слухаю її і дивуюсь: як тільки на пісеньках і віршиках можна наростити такий потужний лінгвістичний скарб! Родина змішана: етнічні українці, греки, євреї, білоруси, – все, як звичайно в Одесі, – і така чудова українська у маленької дівчинки. Пишаюсь.

Ми в тилу маємо зрозуміти, що нічого не повернеться “як раніше”: так, як було до повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, як було до 2014-го. Наше завдання зараз не тільки допомагати Збройним Силам України, щоб вони досягли успіху в звільненні окупованих росіянами територій, а ще самім вчити мови і свою історію, культуру, мистецтво, Розвиватися і робити все, щоб росіяни припинили нас вважати “одним народом”, не залишати їм жодного шансу.

Влітку 2023 року після підриву росіянами Каховського водосховища на одеські береги виносило колись щасливе життя українців і дерева з корінням. Я дивилася і думала, як же нам важко, але ми маємо вижити. Ми вижили і маємо думати про розвиток і рух вперед. Війна швидко змінює все: не тільки армії і технології, війна жорстко показує, що ми маємо вистрибнути з пострадянської парадигми.