Є люди, про яких важко писати в минулому часі. Такою для мене є Наталя Беліцер. Ми могли з нею говорити годинами. Остання така розмова була в коридорі ATR перед великою війною. 

Москвичка, що стала киянкою, а згодом українкою. Її ім’я вже півстоліття відомо більшості кримських татар, бо з кінця 70-тих вона стала на захист репресованого народу.

Беліцер покинула науку заради прав людини і не припинила їх обстоювати ані в роки перебудови, ані за української незалежності. У неї була суперсила - не боятися висловлювати свої думки за жодної влади. Кримськотатарське питання роками було навмисно маргіналізоване, і в Києві про наш народ знали лише з довідок і доповідних СБУ (яка 2014-го на 90% виявилася російською агентурою). Беліцер була певна, що без кримських татар радянський дисидентський рух не був би таким потужним. За ідеєю повернення на батьківщину стояли десятки тисяч вигнанців, і це робило правозахисний рух таким, що спирається на маси - а для комуністів це мало значення. Як і покійна Айше Сейтмуратова, Наталя Беліцер із занепокоєнням спостерігала за відродженням сталінізму в Росії. Путінський режим обидві правозахисниці вважали страшнішим за радянський - і відкрито казали про це ще до окупації Криму. Брежнєвський час хоча б візуально спирався на ідеалістичну ідеологію, нинішній - поєднав тоталітарні практики більшовизму в політиці та капіталізм в економіці. 

Беліцер не вірила, що змін можна досягти революційним шляхом. Проте вона бачила потребу в справжніх правозахисниках, які постійно нагадуватимуть владі й суспільству, що диктатура не є генетичним захворюванням, і божевілля може захопити будь-яке суспільство.

Торік Наталя Беліцер довірила CEMAAT оприлюднити чотири частини своїх спогадів радянської доби. Ми разом планували, що вона напише і про інший період, який нібито був нещодавно, але потребує переосмислення: перші роки незалежності 1991-2000. Не встигла.