Нещодавно, описуючи конфлікт в Асамблеї кримських організацій, мені довелося тривалий час спілкуватися з обома сторонами. У конфлікт виявилися втягнуті багато кримськотатарських політичних сил.

Напередодні 18 травня розгорнулася боротьба за контроль над мітингами в європейських містах.

Два головні питання конкуруючих кримськотатарських структур — чиї банери висітимуть у день жалоби та хто буде господарем мікрофона на мітингу…

І неважливо, що інколи на такі мітинги збирається лише кілька людей, а кількість місцевих — поляків, німців чи бельгійців — часто взагалі наближається до нуля.

В одній із таких розмов на початку травня я запропонував молодому лідеру з великими амбіціями перестати змагатися за чисельність мітингів і переглянути підхід до 18 травня.

Ностальгія за багатотисячними зібраннями кримців нагадує тугу старців за колишньою потенцією. Так уже не буде. У всякому разі в Криму не скоро, а в Європі — ніколи.

Наймасовіший мітинг на згадку про депортацію, що розпочався з пішого походу тисяч людей з усього півострова до Акмесджита і зібрав 50 тисяч осіб на площі Леніна, залишився в 1999 році і вже навряд чи повториться.

У Криму мітинги заборонені — там народ уже 10 років шукає нові форми для збереження пам’яті про геноцид.

Ті, хто виїхав, продовжують ностальгувати за запаленими свічками та можливістю тримати мікрофон перед тисячами слухачів.

На українському материку мітинги як форма жалоби були провальними заходами з 2015 року.

Кримських татар у Києві було небагато (а на мітинги приходила взагалі мізерна частина), а для більшості українців ця дата поки що не стала частиною загального болю. Треба віддати належне державі — саме влада України змогла запропонувати й профінансувати нові форми: реквієми в Національній опері та створення меморіалу, який відвідує президент України.

У Європі не буде ані мітингів, подібних до кримських, ані форм, які створила Україна.

Тому для поступового залучення європейців потрібно знайти шлях до їхнього серця. Форму, яка торкнеться їх через їхні ж цінності.

Коли ми почали думати на тему класичних світових прикладів поширення ідей, на думку спадали успішні релігійні акції: Благодатний вогонь (навіть якщо його запалюють ченці Єрусалимської церкви дешевими запальничками) і Каміно Сантьяго-де-Компостела (паломництво маршрутом святого Якова, схоже на спортивний піший марафон, тільки серед католиків).

Як пов’язати Крим і Європу, щоб 18 травня набуло нового життя? Щоб не перетворити його на «святкування» депортації, з одного боку, але й не маргіналізувати через крихітні розміри кримськотатарських діаспор, з іншого?

Наприклад, щороку 18 травня привозити жменьку землі з Криму й садити в ній саджанці дерев, характерних для цієї географічної зони, на згадку про депортованих з Криму. Везти щороку саджанці з Криму було б гарно, але фітосанітарні норми цього не дозволять, а в умовах окупації займатися цими формальностями ніхто не буде. Однак символічна жменька кримської землі, яка впаде на новому місці, може стати тим символом, що пов’яже 18 травня та європейське місто. Якщо до цієї ідеї підійти серйозно, з часом у багатьох містах з’являться кримські сквери та парки…

Цією ідеєю я поділився з кількома учасниками конфлікту в Асамблеї кримських організацій, і виявилося, що можна бути почутим навіть без прямого діалогу. Ідею висаджування дерев замість свічок та покладання квітів публічно озвучив у Києві один з імамів (який, до речі, виступав проти Хидирлеза). А деякі кримськотатарські політики навіть встигли відзначити висадженням дерева цьогорічний день депортації.

Якщо ж переосмислити шлях святого Якова, то в кількох європейських містах можна знайти Кримські площі, які можуть стати фінішною точкою марафону чи велопробігу. Вони так названі на честь Кримської війни 1853–1856 рр. Для кримських татар ця війна в масовій свідомості ще не стала ключовою датою. Для європейців — це перемога коаліції Франції, Англії, Османської імперії та Сардинії над Росією. Перемога та подальша зрада європейців призвели до масового вигнання кримців з півострова. Саме тоді, через 80 років після анексії Кримської держави, її корінний народ став меншиною на своїй землі.

Не потрібно вигадувати додатковий траурний день для цього. Поряд із 18 травня варто популяризувати день кримськотатарського прапора 26 червня. Велоперегони або масовий пробіг до цього дня теж могли б стати помітною європейською подією. Тим більше, що в Іспанії мешкає славетний велогонщик Джамоліддін Абдулжапаров, який виграв на спринтерських дистанціях усі найбільші велогонки світу, а в Нідерландах — Марлен Зморка, талановитий український велосипедист, який рано пішов зі спорту в тренерство. Упевнений, вони із задоволенням долучилися б до організації такого заходу.

Ну і найважливішим сенсом для кримських татар як корінного народу України було б створення спільного пам’ятного дня або свята з українцями. Такого дня, який об’єднає в політичну націю два народи — кримськотатарський та український.

За останній місяць одразу кілька публічних діячів в українському суспільстві озвучили цю ідею. Серед них — філософ Валерій Пекар та один із найдосвідченіших дипломатів країни Сергій Корсунський. 3 червня (24 травня за старим стилем) 1571 року кримський хан Девлет Гірай Перший спалив Москву. Сьогодні українцям дуже потрібно повторити ту кримськотатарську перемогу. І, можливо, добровільна згода на апропріацію дати зменшить кількість взаємних претензій навколо «чебуреків зі свининою» та з’ясування, хто кого зрадив за часів Богдана Хмельницького або під час другої анексії Криму у 2014-му.