Мар'яна Бухан - українська журналістка, яка з 2016 року досліджує тему військовополонених та цивільних бранців Кремля. Її стаття для Медійної ініціативи за права людини присвячена Валентину Вигівському, одному з перших українців, якого росіяни викрали у Криму та ув’язнили на 11 років. 

Українцю Валентину Вигівському 43 роки, 8 із них його утримували в одиночній камері у російській в’язниці. Восени 2014-го чоловік на один день поїхав в окупований Крим, і там його схопили співробітники ФСБ та звинуватили у “шпигунстві”. Валентина Вигівського незаконно засудили та винесли вирок — 11 років виправної колонії. Бранець Кремля  відбув повний термін увʼязнення і мав бути звільнений восени 2025-го. Але росіяни його не відпустили. Натомість відправили в один із Центрів тимчасового утримання. МІПЛ вдалося онлайн поспілкуватися з Валентином, він розповів про те, як потрапив у пастку, проведені у неволі роки, розчарування і надію знову побачити сина і батьків.

“Кролика морквою не налякати” — так Валентин Вигівський відповідає на запитання, чи не боїться він, перебуваючи на території Росії, розповідати про перебування у російських буцегарнях. 

З Валентином ми розмовляємо вперше, хоча його історія в Україні відома вже понад 10 років — він один із перших цивільних в’язнів Кремля. Наша розмова відбувається у месенджері соціальної мережі. Звʼязок часто обривається, але це не заважає лише за кілька годин у дрібницях дізнатися про те, як чоловік живе зараз, як йому вдалося витримати роки в одиночній камері “тюрми в Утробіно” (неофіційна назва ФКУ ІК-11 УФСІН Росії по Кіровській області м. Кірово-Чепецьк, с. Утробіно — прим.автора), і як він бачить своє повернення в Україну. 

‍Потрапив до рук ФСБ через “бісову жалісливість”

На початку 2014 року Валентин Вигівський був київським підприємцем, який займався тюнінгом автомобілів. Але свій бізнес чоловік називає зароблянням грошей. Справжньою пристрастю була авіаційна інженерія, проєктування авіадвигунів та авіаелектроніка. Валентин розповідає, що сама по собі авіація, літаки його не дуже цікавили, захоплювало те, як усе влаштовано всередині авіасистем та двигунів. Чоловік багато часу приділяв вивченню цієї теми, був учасником безлічі онлайн-форумів і мав чимало знайомих серед фахівців та аматорів цієї справи.  

А ще Валентин брав участь у Революції Гідності. Вже зараз чоловік згадує: після перемоги людей на Майдані наприкінці лютого 2014-го, початку анексії Криму і війни на Донбасі, на одному з форумів із програмування та авіаелектроніки він мав жорстку розмову на політичні теми з росіянином. Валентин і уявити не міг, що, ймовірно, саме цей діалог коштуватиме йому втрати свободи на роки.

Валентин Вигівський під час Майдану у Києві

Влітку 2014-го до Валентина звернулася давня подруга з Підмосковʼя, яка теж належала до кола авіалюбителів. Розповіла, що в неї важко хворіє дідусь, і попросила дати їй в борг на лікування 4 тисячі євро. У жінки була умова: гроші Валентин має привезти особисто в Крим. Чоловік каже, спочатку прохання подруги здалося дивним, але проігнорувати і не допомогти він не міг. 

‍“Ця жалісливість до людей вже підводила мене раніше. Це для мене болюча тема. Інтуїція казала, що це безглуздо, та я все одно зробив. І ця бісова жалісливість мені дорого обійшлася”, — каже Валентин. 

‍150 тисяч доларів США, понад 30 ФСБшників і окремий літак

Зустріч зі знайомою була призначена на 16 вересня 2014 року. Того дня Валентин приїхав до Сімферополя на потязі, і це був один з останніх поїздів прямого сполучення між українською столицею та Кримом. Чоловік не планував затримуватись на анексованому півострові, тому одразу купив квиток назад і вирушив на зустріч. Дівчина призначила її на літньому майданчику кафе біля сімферопольського аеропорту.

Щойно Валентин побачив знайому, як невідомі чоловіки в масках вдарили його в обличчя і повалили на землю. Мовчки відтягнули в якесь приміщення, роздягли, і заявили: Валентина підозрюють у шпигунстві. Дві години українця допитували, а потім посадили на літак АН-74, що вилетів у Москву.

З Сімферополя до столиці Росії Валентина Вигівського доправляли не годину, — це тривалість звичайного маршруту — а три. Половину цього часу, згадує українець, його били, потім зняли з голови мішок і пояснили: хочуть, щоб він на власні очі побачив, що в “спецоперації” з виявлення “шпигуна” задіяли понад три десятки оперативників, які спеціально прилетіли на службовому літаку і нібито все це коштувало російському бюджету 150 тисяч американських доларів. 

‍Імітували розстріл та схиляли служити “родінє” 

У Москві Валентина привезли на “Лубянку” — до штаб-квартири ФСБ, яка ще за радянських часів була символом політичних репресій, катувань і таємних допитів. Розповідає: коли відмовився підписувати зізнання, слідчий відправив його до оперативників ФСБ. Ті вивезли в ліс. Там — знову мішок на голову, побиття, пересмикування затворів автоматів і тривале мовчання. Валентин називає це видом психологічних тортур, коли ніхто не погрожує розстрілом, не кричить, а просто мовчки дає зрозуміти, що чекає далі. 

А потім — знову Лубянка, де слідчий коротко пояснив:

‍“Будеш упиратись, отримаєш 18 років тюрми. Зізнаєшся —11 років. Яку цифру ми для судді на справі напишемо, такий строк тобі і призначать”.  

Валентин підписав зізнання. Його перевезли в слідчий ізолятор “Лефортово” — ще одну російську пенітенціарну установу, де тримають передусім “політичних” бранців або тих, хто, на думку російського ФСБ, є небезпечним для РФ. 

Рік Валентину там “шили” справу — кілька разів привозили до слідчого і навіть заявили, що проводять слідчий експеримент. Щоправда, чому це роблять у Москві, якщо підозрюваний нібито шпигував  у Криму, ніхто бранцеві не пояснив. 

Сидячи в камері в “Лефортово”, Валентин Вигівський міркував, як і чому саме його вирішили обрати для цієї сфабрикованої справи? Тоді він згадав і суперечку з учасником форуму із закидами щодо прав та свобод в Україні, і дивну поведінку так званої знайомої, яка виманила його в Крим. 

Валентин зробив висновок, що на початку російсько-української війни співробітники ФСБ чи то хотіли, чи то мали завдання виявляти українських “диверсантів” та “шпигунів”, і за це отримували нагороди. А він потрапив у пастку. 

Вже ближче до судових засідань, а надто під час суду, до Вигівського 5 разів приходили представники ФСБ із пропозиціями співпраці. Тоді Валентин дізнався: ще до того, як виманити його з Києва на анексований півострів, росіяни зламали доступ до його комп’ютера і знайшли там багато інформації щодо авіаінженерії. Схиляючи до роботи на російські спецслужби, називали його важливим і досвідченим фахівцем та пропонували свободу. Щоразу Валентин відмовлявся. 

Вигівський у приміщенні Кіровського суду РФ, вересень 2015 рік

Суд, як і обіцяли ефесбешники, визнав Вигівського винним і призначив покарання — 11 років увʼязнення. Під час оголошення вироку російський державний обвинувач, каже Валентин, зробив йому чергову пропозицію: 

‍“Молодий чоловіче, чого вам у тюрмі сидіти?! Краще служити “родінє”! ” А потім помовчав і додав: “…неважливо, якій “родінє”.

Згадуючи цей епізод, Валентин розповідає, що в розмовах з оперативниками, слідчими ФСБ та суддями він постійно чув переконання, буцімто Україна — це частина Росії. І вони дуже дивувалися, що сам Вигівський думає інакше.

‍“Вони багато разів говорили мені, що українці — це ті ж росіяни, просто зараз ми, ніби як заблукали,” — зі злістю і сміхом каже Валентин.  

‍8 років в одиночній камері 

У виправній колонії № 11 в селі Утробіно Кіровської області Валентин Вигівський опинився наприкінці 2015 року — вже після вироку суду та апеляції, яка не принесла результату. Там українця відправили до одиночної камери. Як запевняє Вигівський, це була вказівка ФСБ. Саме в “одиночці” він просидів 8 з 11 років. І цей тривалий період називає найтяжчим досвідом у житті. 

‍“Знаєте, є таке покарання для засуджених як ШИЗО (штрафний ізолятор — прим. авт). Тобто одиночна камера, куди відправляють порушників режиму. Загалом ненадовго — на кілька днів чи тижнів. Бо людина — істота соціальна. А для мене це було покарання тривалістю 8 років. В “одиночці” день тягнеться, як тиждень. У мене навіть зараз відчуття, що мені років 80”. 

Валентин розповідає, як боровся з довгими періодами депресії. І якоїсь миті зрозумів: треба просто абстрагуватись, не думати про те, де перебуваєш, натомість кожну хвилину займати себе чимось — читати, писати листи чи власні роздуми. Тоді він підписався на максимальну кількість доступних газет та журналів. 

Доволі сильно дух бранця Кремля похитнувся, коли в 2019-му із листів батьків Валентин дізнався, що стався обмін, за яким в Україну повернулися, зокрема, 11 цивільних бранців (обмін 35 на 35 відбувся 7 вересня 2019 року — прим. авт). 

‍“Дуже розчарувався в Україні, тому що забули, ніби я покинутий, боляче було”, – лаконічно відповідає Валентин на запитання, як пережив цю звістку. Розлогіше говорити на цю тему чоловік не хоче.

‍Повномасштабна війна 

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Валентина Вигівського вже перевели з одиночної камери у приміщення, яке на жаргоні російських колоній називають “під дах”. Це приміщення, що має окремі кімнати, де засуджені сплять, і загальну — де проводять день, спілкуються і можуть дивитись російське телебачення. Саме так Валентин дізнався про вторгнення. 

‍“І мене поперло! В коментарях я себе не стримував. А коли наступного дня отримав “Нову газету”, а там на першій шпальті — побита стіна мого будинку в Києві… Розумієте, я його впізнав! Це було боляче”.

У результаті інші засуджені поскаржилися на Вигівського адміністрації колонії. Його знову відправили до одиночної камери — цього разу на місяць. 

‍Нові полонені

Ще одне випробування Валентин Вигівський пережив приблизно влітку-восени 2023 року, коли в колонію привезли полонених із “Азовсталі”. Розповідає про це з болісними подробицями. 

‍“Їх поселили в окремий сектор, але на поверсі, де я перебував. При цьому той самий персонал, який до мене ставився більш-менш нормально, знущався з цих хлопців. Я не бачив це, але чув”.

Спілкуватися з військовополоненими Валентину було категорично заборонено. Але було зрозуміло, як їм важко. Їх били, погано годували — малими порціями, які треба було проковтнути за дві хвилини. І це тоді, коли самому Валентину давали і достатньо їжі, і пів години на кожен її прийом. 

“Ви — людожери! Знущатися з полонених — вам карма за таке повернеться!” —  таке якось кричав Валентин охоронцям колонії зі своєї камери. На що отримав відповідь із лайкою: “Будеш продовжувати — з тобою зробимо те саме”.

‍“Тюрма — це таке місце, де завжди умови можна погіршити. І ти можеш думати, що це вже дно, але ні”, — розповідає Вигівський.

‍Звільнення, але не свобода

Термін увʼязнення Валентина сплив у середині вересня 2025 року. За законом, якщо людина відбула покарання за межами своєї країни, її мають депортувати. На момент звільнення закордонний паспорт Валентина вже був прострочений. Відновити його в Росії він не міг: Україна розірвала дипломатичні відносини з РФ ще 24 лютого 2022 року. 

17 вересня 2025-го Вигівського перевезли в міграційний центр у місті Кірові. 

‍“Міграційний центр — така ж тюрма, але режим легший. Персонал більш “няшний”, камера з душовою, телевізор, телефон дають щодня. Готель 4 зірки!”— сміється він.‍

Валентин Вигівський до російської неволі (ліворуч) та після одинадцяти років ув’язнення (праворуч). Фото з сімейного архіву

Після колонії це місце Валентину навіть сподобалося, попри те, що на вікнах ті ж самі решітки, а на дверях така ж “кормушка”. Але чоловік бачив людей, яких у міграційні центри привозили з волі, і вони, за словами Вигівського, скаржилися, що потрапили до справжньої вʼязниці. 

Умовне полегшення Валентина теж тривало недовго. Щотри місяці нині його доправляють до суду, де служителі системи виносять те саме рішення: відпускати Вигівського не можна. 

‍“Вони знущаються, кажуть, що в вашій країні триває війна, тому, мовляв, ми не можемо вас туди відпустити, і ніби немає частини кордону, де можна перейти з Росії в Україну”.

‍Хто вимагає звільнення Вигівського? 

На Валентина вдома в Києві чекають батьки і син. Петро Вигівський роками виходив на акції на підтримку звільнення полонених, писав листи в усі інстанції і виступав на всіх можливих майданчиках із закликами повернути Валентина з російської тюрми на Батьківщину.  

Із початком повномасштабної війни, розповідає пан Петро, родина просто чекала, коли спливе термін увʼязнення Валентина, і вірила, що після цього він зможе приїхати додому. 

Після 17 вересня 2025 року, коли сина не відпустили, Петро Вигівський звернувся до українського омбудсмана і в координаційний штаб з питань військовополонених та зниклих безвісти — саме ці дві інстанції нині займаються, зокрема, і поверненням цивільних бранців. Вже рік там пан Петро отримує одну відповідь: “працюємо над питанням повернення”. 

Валентин Вигівський з маленьким сином. Фото з сімейного архіву

‍“Не сумніваюсь, що вони працюють, але недостатньо ретельно, як на мене. Один із чиновників під час чергової зустрічі навіщось запитав мене про оцінку їхньої роботи і, не дочекавшись відповіді, сам сказав: “Якщо б ваш син був вдома, то, мабуть, оцінка була б відмінною”.

Спілкуючись із різними правозахисними організаціями, Петро Вигівський дізнався, що нібито є розпорядження голови російського слідчого комітету Бастрикіна, яке забороняє працівникам російської пенітенціарної системи віддавати українській стороні утримуваних цивільних українців призовного віку. 

‍“Мені сказали, що це інформація секретна і лише для внутрішнього користування, ніби в розпорядженні Бастрикіна написано, що упродовж двох років можна випускати лише хворих, жінок і дітей, а здорових і молодих чоловіків наказано тримати в цих депортаційних центрах”, — розповідає Петро Вигівський.

МІПЛ уже писала про те, що Росія не відпускає українців, які відсиділи в російських тюрмах. Натомість одну в’язницю замінюють на іншу — таких людей відправляють до центрів тимчасового утримання іноземних громадян. Там можна “застрягнути” на роки.

‍Що далі?

На останнє рішення російського суду залишити його на території Росії Валентин Вигівський написав апеляційну скаргу і отримав на неї відмову. Нині готує касацію. 

Каже, єдине, що може, — боротися за повернення додому. А ще чекати, що в Україні не забудуть про нього і теж добиватимуться його звільнення.

‍“Я потрапив сюди, коли мій син ще не пішов до школи, а зараз він уже першокурсник. Метр девʼяносто на зріст, уже вищий за мене, звісно, хочу його побачити”, — ділиться своїм головним бажанням Валентин.