У мене є правило: ніколи не ставати між собакою та пожежним гідрантом. З цими словами 73-річний сенатор від республіканської партії штату Луїзіана Джон Кеннеді відмовляється коментувати сварку Дональда Трампа з Ілоном Маском. Скандал вибухає у той самий день, коли Трамп порівнює українців та росіян із дітьми, що чубляться в парку, а день відкриття другого фронту проти нацистської Німеччини називає невдалим для канцлера Мерца. Але вже за кілька годин про все це забувають: головною подією американського політичного дня стає двобій Маск - Трамп.

Маск звинувачує Трампа у зв'язках із торгівцем неповнолітніми дівчатами Джеффрі Епштейном, який в серпні 2019-го року (за першої каденції Трампа, до слова) вчинив самогубство в тюремній камері, не дочекавшись суду. Трамп погрожує Маску обрізати державні субсидії. Маск спостерігає карколомне падіння акцій “Тесли”, і репостить чужі слова про імпічмент президента, а також оголошує негайну зупинку програми SpaceX Dragon (що своєю чергою ставить під загрозу всі місії NASA). Примітно, що того ж самого дня, за кілька годин до того, як скандал набув обертів, видання Axios із посиланням на джерела в Білому домі оприлюднило подробиці реакції оточення Трампа на українську операцію “Павутина”. “З міжнародної перспективи, – прокоментував “Павутину” неназваний радник Трампа, – це наче чіхуахуа, що добряче пошматував куди більшого пса”.

Не знаю, який у того неназваного радника досвід спілкування з собаками, але одне скажу вам упевненено: лютіших псів за чіхуахуа треба ще пошукати. Ці крихітні нащадки стародавніх тольтекських псів давно пошматували б усіх, хто зверхньо їм посміхається (себто буквально усіх), жодна інша мала порода так часто не намагається без жодних вагань нападати на мою чотирирічну німецьку вівчарку. 

Для крихітної голівоньки чіхуахуа розмір не має жодного значення, цього не скажеш про Дональда Трампа, з якого навіть рідним сенаторам-республіканцям не вдається витиснути згоду на вже підготовлений пакет антиросійських санкцій. Від останньої поїздки до Сполучених Штатів української делегації залишилися дивні відчуття: держсекретар Рубіо від розмови з головою ОП Єрмаком відмовився, сенатори однією рукою готують документ, іншою притримують його, чекаючи на готовність президента до бодай якихось рішучих дій. А сам Трамп почав із того, що відібрав у речника Путіна роботу, озвучивши за кремлівського керманича: після удару по стратегічній авіації “в нього немає іншого вибору, окрім атакувати, і це, ймовірно, буде не дуже приємно”. Хтось додумався потім видалити цей пост (породивши хвилю збудження в лавах вітчизняних американістів), але за кілька хвилин він зʼявився знову – у тому ж самому, до останньої літери, вигляді.

Виглядати людиною, яку Путін поважає, для Трампа принципово. Для цього не гріх поставитися до російського диктатора із розумінням. Немає такого видання, яке б не написало, що дії Путіна останніх місяців свідчать геть про зворотнє, але до американського президента доходять лише ті характеристики, які йому приємно чути. Бо оточення цього разу підібране куди ретельніше, ніж у попередню каденцію в Білому домі, і помилки своїх попередників воно засвоїло. Тому доволі щирим виглядає люте здивування Трампа, коли журналісти зненацька озвучили абревіатуру TACO, яка ходила професійними колами вже з місяць.

“Tасо” як слово означає мексиканську страву, добре знайому вже й багатьом українцям. TACO як акронім, уперше вигаданий журналістом Financial Times, розшифровується як “Trump Always Chickens Out”. Себто “Трамп завжди дає задню”. Термін народився внаслідок спостереження за американськими фондовими ринками, які стали куди спокійніше реагувати на нові тарифні оголошення: бо ще жодного разу, як би американський президент не гримав кулаком по столу, драконівське мито не запроваджувалося. Щось завжди траплялося в останню мить і Трамп відкладав його, залишаючи все як було. Те ж саме відбувається і з Путіним: починаючи із зими ми чуємо, що за “два-три тижні” все стане зрозуміло, все наче й стає зрозуміло, але жодних санкцій за небажання слідувати мирній ініціативі Трампа Росія не отримує, тому безкарно продовжує війну, а на камери лунає черговий - “за тиждень”, “наступного місяця”, “за кілька днів” - строк, що зрештою змінюється погрозами (які тепер теж стали буденними) все кинути й самоусунутися від мирного процесу. 

Канцлер Німеччини, якого американський президент вчора приймав у Білому домі, привіз Трампові в подарунок свідоцтво про народження його діда, Фрідріха Трумпа, в німецькому селі Кальштадт у 1869 році. Це вже потім, перебравшись до Штатів у пошуках кращої долі, Фрідріх перейменувався на Фредеріка, та й прізвище почав вимовляти інакше. Можливо, саме цей прозорий натяк, що великий воїтель із мігрантами сам походить з мігрантської родини, змусив Трампа спершу образити Мерца, пов'язавши його з нацистами, а потім заявити, що Росії з Україною треба дати час іще трохи побитися.

“Це трапляється в хокеї. В спорті. Рефері дає їм ще трохи часу, пару секунд. Хай трохи ще побігають, а потім вже треба розтягувати”. Штрафний удар у хокеї, на кшталт пенальті у футболі (мушу зазначити тут для тих, хто цікавиться спортом ще менше, ніж собаками), на пострадянських теренах досі багато де називається “буліт”, і в нього є пишна ідеологічна історія. Бо не існує ідеологізованішого спорту за спорт авторитарних держав. Не дивно, що Путін ловить Трампа на гачок пропозицією організувати товариський матч росіян із американцями в хокей (при тому, що Росія та Білорусь від початку повномасштабного вторгнення і досі відсторонені Міжнародною хокейною федерацією). Та навіть якщо не зважати на недоречний підбір слів, а дивитися на факт, який цими словами описано, – видно, що Трамп, що б із ним не робили залишки яструбів республіканської партії, покірний тактиці, яку навʼязує Кремль. А Кремль до останнього не збирався йти ні на яке масштабне перемирʼя. Тому наступне, що на цій же зустрічі з канцлером Мерцем звучить від Трампа, – якщо миру не буде, доведеться накласти санкції. На обидві держави.

До саміту НАТО в Гаазі, де європейські партнери докладатимуть всіх зусиль, щоб не дати Трампу розвалити альянс, залишається менше трьох тижнів. Україну туди (в останню мить) все ж запросили, втім досі остаточно не зрозуміло, в якому статусі. Підсумкову декларацію саміту зроблять незвично стислою, щоб уникнути спроб применшити обіцянки, дані Україні у Вільнюсі й Вашингтоні  Тобто, якщо Вільнюс багато хто сприймав як образливо слабкий саміт, бо до останнього чекав мало не запрошення в альянс, цьогоріч варто, здається, дякувати за відсутність згадки України у документі, бо будь-яка наявна згадка ризикує помітно зменшити наші євроатлантичні очікування. І нема на те ніякої ради: Європа так само, як до останнього сиділа на російському газі, досі сидить на американському ВПК. І варто Трампу, приміром, заборонити ділитися з Україною всіма технологіями, де є сліди американських розробок, – почнуться справжні проблеми. І не варто сподіватися на американську систему так званих “важелів” і “противаг”: у Конгресі республіканці мають монобільшість, це не зміниться до осені 2026 року, і ще невідомо, чи зміниться тоді. 

Подивімося правді у вічі: так само, як і республіканський сенатор Кеннеді, Трамп боїться ставати між собакою та… маленьким собакою, який поводиться так, наче розмір не має значення. Він не розуміє Україну і ніколи не зрозуміє Україну. В його світі ми вже давно мали б злякатися і прийняти російський ультиматум. І припинити існувати в інформаційному полі, дратуючи найкращого переговорщика планети.

Але це не страшно. Щоразу, як я чую новий американський акронім TACO, я згадую про дошкульну американську назву, якою нагородили промову іншого республіканського президента, Джорджа Буша-старшого: Chicken Kyiv. Те, що звучить нам як “котлета по-київськи”, англомовний слухач сприймає, так само природньо, як “боягуз по-київськи”. Саме так тодішній оглядач New York Times Вільям Сафайр охрестив промову Буша-старшого у Верховній раді України. Приїхавши до Києва з Москви, той щиро (і всупереч усім місцевим сподіванням) закликав українців не відділятися від Радянського союзу такими словами: “американці не будуть підтримувати тих, хто шукає незалежності, щоб замінити віддалену тиранію на локальний деспотизм. Вони не стануть допомагати тим, хто просуває суїцидальний націоналізм, заснований на етнічній ненависті“. Комуністи аплодували Бушеві стоячи. 

За 23 дні потому Україна проголосила незалежність.