Перші хвилини за кермом після повернення в Київ черкнули по серцю тривогою, причину якої я зрозуміла не одразу: на дорозі було замало машин. Настільки замало, що підсвідомість нагадала: востаннє мало машин тут було в перші місяці повномасштабної війни. Довелося переконувати себе: ні, це не в нас тут мало машин, це в Джакарті, відомій нестерпним трафіком на весь світ, їх було аж надміру. 

Нові знайомі останніми днями кликали нас повертатися у різні місця. На Балі. В Сурабаю. Бандунг. Та жоден не пропонував повертатися в столицю. Джакарту терплять або ненавидять, але продовжують тут жити — бо більше грошей, ніж тут, ніде не заробиш. Де, в якій країні таке бачили, питає вільною англійською професорка Сюзі Сударман, щоб викладачеві з американським дипломом в університеті платили 500 доларів на місяць? От її колеги і працюють на китайців, які за готівку замовляють у них аналітичні статті.

Ada gula, ada semut, кажуть місцеві — себто, “якщо є цукор, завжди наповзуть мурахи”. Місця можливостей привертають охочих. Людей в агломерації Джакарти живе стільки ж, скільки нині в усій Україні — мільйонів тридцять пʼять. Куди б мені не кортіло поїхати, на карті це виглядало крихітним відрізком, а на ділі займало щонайменше годину — якщо дуже сильно пощастить. До звичної азійської екзотики — добровільних помічників, які регулюють рух на перехрестях за дещицю грошей, безлічі скутерів, тотальній їзді на червоне світло, а отже переходам пʼятиполосних вулиць “на характер”, просто зупиняючи машини рукою — звикаєш швидко (до того ж, тут у мене ще й індійський “вишкіл”). Змиритися з тим, що пів дня доведеться провести в дорозі, — неможливо. 

Сходознавець, один з небагатьох експертів з індонезійського архіпелагу Антон Галушка-Адайкін знайомить нас із іще одним місцевим висловом: jam karet або ж “гумовий час”: про те, що всі завжди постійно безваріантно запізнюються. На годину. На дві. Іноді на пʼять. Це нормально. Тут окремі тисняви зі скутерів, розрахувати дорогу точно, якщо ти не можеш пройти до точки призначення пішки — фізично неможливо. Тротуари, до слова — розкіш окремих центральних районів. У всіх інших містяни призвичаюються якось співіснувати з транспортом у одній площині. А з часом – геть у іншій. Пришвидшувати індонезійця неможливо, треба просто глибоко вдихнути й усвідомити: ти на іншому боці екватора. Життя тут направду тече інакше. Santai, як називають це місцеві, себто спокійно, без нервів.

Фото: Ardiansyah Arsha

У редакції місцевого телеканалу бачимо інтерактивну карту землетрусів на архіпелазі. І зовсім поруч серйозну схематичну інструкцію: як реагувати на яку силу поштовхів. Для місцевих дво-трибальні поштовхи — це така ж звична справа, як для нас снігопад (от його якраз ніхто тут не може собі уявити, питають: це що, наче ти голову в морозильну камеру засовуєш?). Весь архіпелаг розташований у тихоокеанському вогняному поясі, де сконцентровано 80% активних вулканів світу. Життя поруч із постійною нестримною стихією виховує певну смиренність і позбавляє від зайвих амбіцій. Це — я ще можу осягнути. А от реклама копі лувак просто на столі в місцевих новинах — уже за межами розуміння. Памʼятаєте ж наше маленьке звірятко, яке загортає шоколад у фольгу? Копі лувак вважається елітною кавою, зерна якої пройшли додаткову обробку в кишечнику звіряти сімейства мусангів — от, власне, лувака. Залишимо за межами цієї колонки розмови про етичність такого поводження з тваринами, але коли про гуманітарну кризу в Газі з серйозним обличчям розповідає ведуча, під якою — реклама білих кавових екскрементів маленького звірятка — я не можу повірити ні в Газу, ні в ведучу, ні в якісь стандарти якості в цілому. Економічна криза, пояснюють мені, масові скорочення. Це я добре розумію, в нас у телевізійних і не тільки журналістів зараз геть те ж саме. Тому зізнаюся, публікувати цю фотографію мені трохи моторошно. Комусь я можу подати занадто хорошу ідею. 

Мабуть, мало кого здивує після попереднього абзацу, що дуже важко пояснити місцевим колегам, чому ідея посилати стрингера з Москви до окупованого Донецька, в супроводі російських військових, а потім валідувати їхню пропаганду розміщенням матеріалу звідти у себе на платформі, - погана. Нам півгодини розповідали про баланс думок. Я спитала: а якби, скажімо, на Західну Нову Гвінею хтось із іноземних (нідерландських, от, чому ні) журналістів поїхав і розповів, як вони мріють повернутися під владу Нідерландів — тут, у Джакарті це також сприймали би балансом думок? Нам пообіцяли передивитися матеріал стрінгера з Москви на предмет відповідності стандартам. У мене немає підтвердження, що зробили хоча б це. 

Бензин тут, до слова, вдвічі дешевший, ніж в Україні. Але, звісно ж, дотаційний. На питання, чому індонезійська влада вдає, наче займає між Києвом та Москвою нейтральну позицію, але послідовно надає перевагу російській точці зору, дочка творця сучасної індонезійської мови Тамалія Алішахбана відповідає: по-перше, росіяни витрачають великі гроші на соцмережі. А по-друге — продають дешеву нафту. Із здоровою демократією такі оборудки несумісні, але, на відміну від Європи, в Індонезії від російської нафти не відмовляться ніколи. Так само, як не відмовлялися від підводних човнів з Радянського союзу. «Прабово хоче зброю, — каже про нинішнього президента Індонезії професорка Сударман і хитає головою: — та він не розуміє, якою ціною збирається її купувати…»