На фото Тевфік Есенч, останній носій убихської мови

‍

Останнім убихом, що вмів розмовляти убихською мовою, вважається Тевфік Есенч. Його історія відома завдяки роману абхазького письменника Баграта Шинкуби "Останній з тих, хто пішов". У 80-х цей роман був настільною книгою у багатьох кримськотатарських родинах, бо в умовах замовчування геноциду кримців розповідав історію про інший народ зі схожою долею.

Нещодавно про останнього убиха нагадав Віталій Портников, щоб розповісти українцям, як росіяни знищували підкорені народи і скільки ще мов можуть отримати таких же останніх носіїв, про яких не напишуть романів.

Книга про убихів побудована як інтерв'ю, в якому останній убих згадує розповіді своїх бабусь і дідусів, як після програшу в Кавказькій війні складається доля одного з найбільш войовничих народів Кавказу. Так, убихів росіяни вважали небезпечнішими за чеченців, щодо яких склалося кліше “найлютіших воїнів Північного Кавказу”. Убихів побоювалися навіть сусідні єдинокровні народи: абхази, абазини і адиги. Бо в боях вони не здавалися, билися до останнього. Убихські території - це гори та узбережжя біля сучасних Сочі і Адлера. На момент російського завоювання убихи вважалися мусульманами, але усе ще поклонялися давній поганській богині Битху, яку уособлювала кам'яна орлиця в одному з гротів чорноморського узбережжя.

Малюнок зображує святилище богині Битхи в одній з печер Кавказу

1864-го підкореним убихам Москва поставила умову: або депортація на внутрішні землі Кубані - подалі від моря і турецького кордону - під владою росіян, або вигнання до Османської імперії. Убихи нібито спитали Битху і хтось зі старців інтерпретував рух очей кам'яного істукана як благословення на вигнання, щоб не жити під "білим царем". Проте в ту ніч, коли убихи почали збиратися на пристані, щоб піднятися на турецькі судна, аби назавжди покинути батьківщину, грот з богинею обвалився. Дехто з убихів побачив в ньому прокляття Битхи за зраду...

Нещодавно в інстаграмі я знайшов онука "останнього убиха". Його звати Бурак Есенч. Звичайний сучасний молодий турок. Утім він вважає себе убихом і каже, що останнім часом убихська самосвідомість починає набувати популярності серед турків, що вивчають своє коріння. Коли їх вигнали з батьківщини, до Туреччини дісталися живими близько 30 тисяч убихів. Зараз убихська ідентичність є не більше ніж у 1,5-2 тисяч, але ще тридцять років тому убихів було нуль.

‍

Убихська мова зафіксована, записана і за бажанням може бути відроджена.

Бурак Есенч каже, що убихи Туреччини не живуть компактно, тому він не має ілюзій щодо відродження мови. Проте люди, що потроху відчувають себе убихами, стають активнішими. Беруть участь у заходах черкесів та об'єднують з ними зусилля.

І це вже політичне питання. Бо щороку 21 травня черкеси Туреччини згадують про російський геноцид 1864 року, після якого вони опинилися в меншості на рідних землях. Акції черкесів стають дедалі масовішими. 

Турецькі черкеси добре розуміють російську політику на Кавказі, яка намагається зіштовхнути між собою осетинів проти інгушів, кабардинців проти балкарців та абхазів проти грузинів. В турецькій діаспорі представники цих народів тримаються разом. Нещодавній початок примирення вірмен і азербайджанців черкеси теж сприймають як надію на відродження Кавказу.

Бо всі ці Новоросійськи та Краснодари, які навіть ми в Україні вважаємо природними південноросійськими назвами, насправді є окупаційними топонімами. У кожного з цих населених пунктів є рідна черкеська назва, хоча збереглися лише Сочі і Адлер. Вони мають нам нагадувати не тільки про резиденцію Путіна (в якій він, до речі, 15 разів приймав Ердогана), а про територію, що є окупованою - таку саму, як Крим чи Донецьк.

‍