Одного разу близько 6-7 вечора мій тато вийшов з дому і кудись пішов. Я довго чекала, коли він повернеться, а потім спитала у мами: куди пішов тато? І тоді я вперше дізналась про сюргюнлік – депортацію. Мені було років 10.

В той рік кримські татари з усіх куточків Криму йшли пішки на центральну площу Акмесджиту (Сімферополя), аби вшанувати пам’ять тих, хто ніколи вже не повернеться додому. Мій тато тоді мав подолати шлях в 55 км. А хтось йшов з Судака, Джанкоя та навіть з Керчі…

Тоді мене, ще зовсім дитину, це дуже вразило. Проте, що таке депортація - я ще осягнути не могла. Але після цього почала розпитувати своїх дідусів і бабусь, які були вислані з Криму ще дітьми, що ж сталося в 1944-му. Їхні історії мене вразили.

Потім за 20 років роботи журналісткою я записала чимало історій сюргюнліку. Я робила це скоріше як дослідниця. 

Переслуховуючи ці історії сотні або, може, тисячі разів, я не могла зрозуміти трьох речей.

Перше. Як можна пройти через такий біль, через такі складні випробування, ховати дітей, які помирають від голоду і хвороб, і залишитись людиною, вірною своїм цінностям. Але сьогодні я знайома з багатьма людьми які пройшли і продовжують проходити через неймовірні життєві випробування. Зазвичай це найщиріші, найдобріші та найсвітліші люди.

Друге, що раніше я не могла зрозуміти та осягнути повною мірою, – це туга за Батьківщиною. Я народилася і до тридцяти років прожила у Криму. І у мене майже ніколи не було періодів, коли б я сумувала за домом, бо ми ніколи надовго не розлучались. Сьогодні я почала розуміти історії людей, які розповідали, як вони там в Узбекистані раділи кримським сортам яблук або кизилу. Я сьогодні радію цим речам, мабуть, так само.

Третє – це мрії. Коли ми збирали історії сюргюнліку, я дуже часто питала: “Про що Ви мріяли?”, і 99% відповідей були такими: “Просто повернутися додому в Крим”. І я, насправді велика мрійниця, до кінця не могла цього зрозуміти. Але сьогодні розумію. Бо весь мій всесвіт звузився до цієї єдиної мрії: я хочу повернутися додому і випити каву з Батьками. 800 км розділяють мене і дім. Найнездоланіші 800 км.

Зібравши сотні історій депортації, я розумію, що багато людей трималися за якусь вперту впевненість в те, що вони повернуться. 

Мабуть, за це маємо триматися і ми. І робити все, що від нас залежить. В тому числі і для того, аби наступні покоління знали про ці випробування та відчуття лише з наших слів та не могли їх до кінця осягнути.