CEMAAT з дозволу турецького видання YENİ DEVİR публікує переклад статті Хамзи Мерджаноглу. Видання належить до консервативного сегмента турецьких медіа. Стан тюркомовних спільнот у світі перебуває в постійному фокусі редакції. У перекладеному тексті автор аналізує причини скорочення чисельності корінних народів Криму — кримських татар, караїмів і кримчаків, а також урумів і румеїв, переселених за наказом Катерини II наприкінці XVIII століття на територію сучасних Маріуполя та Ростова.

Війни змінюють не лише кордони. Іноді вони залишають глибший слід, ніж будь-які мапи, стираючи з історії цілі народи, мови й культури.

Від узбережжя Балтійського моря до Криму, від Північної Америки до Північного Причорномор’я — на величезному просторі зіткнення великих держав найчастіше змушували платити найвищу ціну бездержавні та беззахисні корінні народи.

Історія, що починається з лівів, рідною мовою яких сьогодні володіє лише одна дитина, і продовжується корінними народами Криму, чисельність яких невпинно скорочується, відкриває невидимий, але найглибший вимір воєн.

Історіографія зазвичай будується навколо переможців і переможених.

Докладно розповідається про те, яка армія наступала, яка імперія впала, які кордони змінилися.

Однак поза межами цієї великої оповіді існує інша реальність: справжніми й довготривалими жертвами воєн найчастіше стають не держави, а народи.

Коли помирає останній носій мови, коли ховають останнього представника культури або коли народ перетворюється на меншість на власній землі, тоді стає очевидним справжній підсумок війни.

Сьогодні в різних куточках світу існують десятки народів, чиє існування триває лише в архівах і наукових дослідженнях.

Одні були розсіяні депортаціями, інші загинули від голоду та неврожаїв, треті розчинилися в нескінченній боротьбі великих держав.

Ліви на узбережжі Балтійського моря, корінні народи Криму на півночі Причорномор’я, забуті племена Північної Америки та багато інших… Попри різний історичний контекст, їх об’єднує спільна доля: вони заплатили ціну за чужі війни.

Сьогодні, у тіні війни, що простягається від України до Криму, ми знову стикаємося з тим самим питанням: чи навчиться історія захищати малі народи, чи вони знову стануть безмовними жертвами великих геополітичних розрахунків?

Тихе зникнення лівського народу нагадує, що це питання стосується не лише минулого, а й сьогодення та майбутнього.

Сьогодні лівською мовою як рідною розмовляє лише одна дитина у світі. Кулді Медне народилася у 2020 році в Латвії. Її батьки — латвійські ентузіасти, які вивчили лівську мову заради збереження лівської культури.

Лівську мову досі викладають. Але споріднена з естонською мова вже не має природного середовища.

Хоча завдяки зусиллям добровольців вона продовжує існувати, залишається незрозумілим, чи зможуть ці ініціативи перетворитися на стійку суспільну систему.

Остання природна носійка лівської мови Ґрізельда Крістіня померла у 2013 році в Канаді у віці 103 років.

Разом із нею завершилася історична тяглість народу, який протягом століть перебував на перетині інтересів різних імперій і держав.

Як же сталося, що народ, який дав своє ім’я Лівонському хрестовому походу та Лівонській війні, зник?

Відповідь полягає не в одній війні, а в багатовіковій боротьбі великих держав, що визначала долю Балтійського регіону.

Боротьба за панування між скандинавськими королівствами, Німеччиною та Росією перетворила ці землі на постійну зону конфліктів.

Починаючи із Середньовіччя єдиним корінним народом регіону, якому вдалося стати самостійним політичним суб’єктом, були литовці, які спочатку створили власне Велике князівство, а згодом утворили міцний союз із Польщею.

Пізніше власні сучасні національні держави створили також латиші та естонці.

Однак четвертий корінний народ — ліви — не зміг пристосуватися до цих історичних змін і поступово зник.

Розпорошення чоловічого лівського населення по різних арміях, руйнування традиційного способу життя, депортації та міграції лише прискорили цей процес.

Подібна історична закономірність спостерігалася і в Північній Америці після прибуття туди європейців.

Англо-іспанські та англо-французькі війни не знищили самі імперії, однак унаслідок цих процесів з історичної сцени зникли десятки корінних народів Нового Світу.

Сьогодні назви багатьох із них пам’ятають лише поодинокі фахівці.

Україна офіційно визнала існування корінних народів на своїй території лише у 2021 році.

Це рішення було ухвалене через сім років після анексії Криму у 2014 році та незадовго до початку повномасштабної війни 2022 року.

Головним із цих народів є кримські татари. Крім них до давніх корінних народів Криму належать євреї-кримчаки та караїми, які сповідують Тору.

Румеї та уруми, яких тривалий час називали просто «маріупольськими греками», також є важливою частиною цієї історичної картини.

Однак жоден із цих народів не збільшував своєї чисельності — навпаки, всі вони поступово скорочувалися.

Порівняно з кінцем XVIII століття, коли Крим ще зберігав свій багатоетнічний характер, сьогодні присутність цих спільнот значно зменшилася.

Цей занепад став результатом історичного процесу, що триває вже близько 250 років.

Спочатку були вигнані або знищені ногайці.

Потім, після Кримської війни 1853–1856 років, демографічна структура півострова радикально змінилася.

Голод 1920–1921 років забрав життя значної частини корінного населення.

Під час нацистської окупації було знищено близько 80 відсотків кримчаків.

Депортація кримських татар у 1944 році стала найтяжчим переломним моментом цієї історії.

У перші роки після депортації загинула приблизно половина народу.

Караїми, які залишилися в Криму за радянських часів, зіткнулися з інтенсивною асиміляцією та русифікацією.

Період від 1980-х років до 2013 року можна вважати коротким етапом нормалізації та відродження в історії Криму.

Перебудова, а потім незалежність України знову зробили культурну присутність корінних народів помітною.

Однак події, що сталися після 2014 року, та війна, що розпочалася у 2022 році, знову зруйнували цю крихку рівновагу.

Кримські татари знову опинилися в центрі геополітичного протистояння.

У цій війні Москва користується можливістю відправляти на фронт і власні корінні народи, котрі розглядає як потенційну загрозу імперській єдності. Водночас майбутнє корінних спільнот, яким і без того було важко зберігати своє існування на території України, знову стає невизначеним.

Особливо масштабне руйнування Маріуполя у 2022 році може означати історичний розрив для румейської та урумської спільнот. Подібна вразливість сьогодні спіткала й кримських татар.

Тому йдеться не лише про воєнну чи геополітичну проблему, а й про гуманітарну та культурну.

Сторони війни мають уникати відправлення представників і без того нечисленних корінних народів у найруйнівніші зони бойових дій.

Адже для малих народів великі війни означають не лише людські втрати.

Іноді загибель народу на полях битв означає кінець його історичної тяглості.

Історія дає чіткий урок: жаль, що виникає після зникнення народу, вже нічого не здатен змінити.

Головне — встигнути захистити ці народи, поки вони ще живі.

Історія лівів є історичним підтвердженням цього.

А корінні народи Криму показують, що ця історія належить не лише минулому — вона триває й сьогодні.