Нобелівська премія миру Нобелівською премією, але за минулої каденції Трампа було рівно два дні, коли навіть CNN не казало про нього майже нічого поганого. 7 квітня 2017 і 18 квітня 2018 року, після ударів по Сирії. Перший раз по авіабазі Еш-Шайрат, другий - спільно із союзниками - по Дамаску і Хомсу. У відповідь на застосування хімічної зброї проти власного населення. Про цю американську червону лінію Башара Асада попереджав ще Барак Обама, який потому довів, що проведені ним червоні лінії вартують не набагато дорожче за папір, на якому записали Будапештський меморандум. Тому санкціоновані Трампом удари преса сприйняла радше піднесено. Навіть ліберальна. Зазначаючи, що Конгрес цих ударів не схвалив, але шо ж уже поробиш. Навіть серед демократів у Палаті представників уніфікованої позиції не було: мовляв, порушення Конституції це, звісно, дуже погано. Відсутність стратегії за разовими ударами — теж недобре. Але ж як же давно цьому сирійському мазафаці треба було показати справжню американську маза містера Кузьми. Це відчувалося в повітрі, ніби сірий пил, що сиплеться у “Дивних дивах”: незвичний, протиприродний вайб загального схвалення президента. Трамп не міг цього пропустити. Не міг цього забути. 

Треба зазначити, що жодної помітної шкоди режимові Асада ці удари не завдали.

Ніколаса Мадуро яструби, яким тоді ще знаходилося місце в Трампівській адміністрації, спробували скинути в 2019, коли тодішній спікер парламенту Хуан Гуайдо оголосив себе в.о. президента, не визнавши результатів президентських виборів. Протест, який очолив Гуайдо, був великим і доволі перспективним, якщо дивитися з Вашингтона, хотіти вірити в своє і не вдаватися в деталі. У чималій залі аналітичного центру “Атлантична рада”, зазвичай не дуже заповненій, одного зимового дня в 2019 нема куди було сісти. Хтось поруч зі мною в шаленому захваті, закотивши очі, шипів операторові: «Невже не бачиш, тут зараз робиться історія!» Історією був візит спеціального представника від венесуельської опозиції, який ще кілька місяців не міг зайняти посольство, бо там забарикадувалися службовці режиму Мадуро. Протистояння навколо амбасади тривало до травня, ми навіть знімали його кілька разів, одна молода венесуелка тоді страшенно розчулила мене, сказавши, що ми, українці, їх надихаємо. Що вона дивилася «Україну в огні». Споруду віддали опозиціонерам у травні, і це чи не єдине, що їм вдалося завоювати. Вікно можливостей закрилося, міжнародна увага зосередилася на актуальніших новинах, революція захлинулася, сотні людей зникли безвісти, опозиція розкололася, амбасаду зачинили в 2023 році, Гуайдо остаточно перетворився на Тіхановську, діставши якусь викладацьку роботу в Маямі. Недороблена історія закінчилася, як “Порожні люди” Еліота: not with a bang but a whimper (не вибухом, а схлипом - Ред.), і вкотре довела, що тиранію не скинути самим лише бажанням та низкою доволі недолугих дій ніяк не підготовлених до роботи в регіоні людей, коли з іншого боку Мадуро підпирають досвідчені кубинці з рускіми. 

Те, що зараз відбувається у Венесуелі, називатимуть найближчим часом по-різному: боротьбою з наркотрафіком, боротьбою за демократію, боротьбою за нафту, але я не бачу для Трампа причини бити по Каракасу вагомішої за непереборну потребу відчути на спинномозковому рівні негайне двопартійне схвалення. І ще — повернути повагу тих кількох людей, яких сам Трамп поважає за кордоном. Навіть у його викривленому світі, де жодна наближена людина не спроможна сказати президентові Сполучених Штатів правду про те, що відбувається на міжнародній арені внаслідок його дій, настав час розуміння, що він зливає Путіну і Сі. Тому Трамп бʼє по найслабшому з їхніх союзників. Без жодної стратегії, як зазвичай. Я не розділяю побоювання колег щодо остаточного руйнування сформованого після Другої світової світопорядку, він уже і так не дихав, а Сполучені Штати не вперше наносять удари по іншим країнам під вигаданими приводами. Та я не вірю в дієвість цих сьогоднішніх ударів, незважаючи на повідомлення про захоплення Мадуро. Воно одразу породжує конспірологічні теорії про змову за кадром, пакт Віткоффа-Дмітрієва, розмін України, важливішої для Росії, на Венесуелу, важливішу для Сполучених Штатів. Але взяти під контроль Венесуелу набагато, набагато складніше, ніж захопити одного Мадуро. Не варто забувати, що найбільшої міжнародної шкоди Трамп завдає не діями, а бездіяльністю, себто усуненням з проєктів, які виникли внаслідок чужих дій. Відмовою від союзів, угод, допомоги, військової присутності. Від республіканських яструбів ХХ століття він відрізняється надмірною залежністю від аплодисментів. Зворотній бік такої залежності — страх зробити бодай щось реальне. Щось, що за два тижні неможливо буде скасувати. Руйнувати чуже — це безпрограшна стратегія, адже звинуватити в наслідках завжди вдасться попередника.