Можливо, колись хтось зніме кіно, як дві дівчини з Одеси в холодний березневий вечір 2014 року дивом встигли сісти в потяг і поїхати до вже окупованого Криму, щоб розібратися – що там не так, чому там проводять “окупендум”.

Ми з моєю подругою Вікторією Сибір 21 лютого повернулися з Києва, з Майдану. Лише наступного дня стало остаточно відомо, що він переміг, а вже 23 лютого в Одесі почалася “русская вєсна”: любители “русского міра” і “СССР 2.0” ходили по місту великими маршами під прапорами Російської Федерації, червоними з серпами-молотами і з зображенням Сталіна. Основний російський Антимайдан вольготно жив своїм життям під обласною держадміністрацією, а 2 березня переїхав на Куликове поле. В Одесі було неспокійно, але в рідному Криму було тривожніше, і ця небезпека передавалася в повітрі. Ми знали, що українським журналістам і громадським активістам краще не світитися на півострові, вже були новини про зниклих безвісти, але бажання подивитися на власні очі, зафіксувати момент і розібратися, що насправді відбувається, – воно перемогло. 

Заздалегідь ми домовилися, де зупинимося у Акмесджиті – у добрих знайомих нашої подруги, і ввечері 13 березня спробували купити квитки на потяг “Одеса - Сімферополь”. В касі сказали: “немає”. Тоді ми побігли до провідниць. Перша не пустила, друга в плацкартному вагоні подивилася на нас і сказала: “Ок, по 300 гривень з кожної і сідайте”. Ми погодилися. Вагон виявився майже порожнім – декілька людей по різних місцях. З нами їхала жінка з Гурзуфу, поверталася додому. Нам розповідала, що буде літо, чекають на туристів, здають свій будинок на сезон, що сама працює на пошті, чоловік - водій на якомусь підприємстві. Ми тихо слухали, ще до поїздки домовилися, що не розмовляємо на теми Майдану, не говоримо українською і взагалі вдаємо, що ми випадкові туристки, а не журналістки. З техніки в нас були тільки смартфони. З документів - паспорти. Жодних посвідчень чи акредитацій.

Ввечері ми встигли ще почитати новини і мовчки жахнутися: якраз 13 березня в Донецьку майже 10 000 українців вийшли на марш за Єдину Україну. Їх побили, ми читали про поранених і вбитого і розуміли, що все тільки починається.

“Пригоди” стартували вже під Армянськом. Спочатку потяг зупинили і просто тримали годину. Потім зайшли двоє російських військових в бронежилетах із зброєю і почали перевіряти документи. У нашої сусідки була кримська прописка, в нас – одеська. “Почєму єдєтє? К кому?” – Не моргнувши оком я відповіла: “До тітки в Феодосію”. – “Адрєс?” - не вгамовувався військовий з наявним московським акцентом. Я назвала адресу, і запитала: “Можу подзвонити. Треба?” Він мовчки віддав нам паспорти, і ми з Вікою полегшено зітхнули. Військові вийшли, потяг ще постояв деякий час і поїхав. За Армянськом біля залізничної колії ми побачили військову техніку, накриту сірим брезентом – напевно, це були бронетранспортери і танки, стволи яких були направлені в бік материкової України. Почали рахувати, дійшли до 60 і збилися з рахунку. 

Вранці 14 березня ми нарешті дісталися Акмесджиту. Знайомий вокзал, через який стільки раз пересаджувалася і далі їхала Кримом! Наша сусідка на прощання кинула вслід “Вообщє-то я за Россію” – напевно, ми все ж таки між собою якось прохопилися.  Але ми вже вистрибували на перон, щоб вона не встигла нас здати казачкам з георгіївськими стрічками, яких ми побачили через вікно. Попереду нас, з того самого одеського потягу йшла молода пара – дівчина під руку з хлопцем, який ніс сумку з ноутбуком. Казаки зупинили їх, затребували документи і почали обшукувати. Я схопила Віку за руку і повернула до найближчого бокового виходу, щоб уникнути зустрічі з “ополченцями”. Ми вибігли на Привокзальну площу – я пам'ятала, що там був Макдональдс, а значить, можна було нормально спіймати вай-фай. Ми перечекали, написали всім своїм, що живі і все гаразд, а потім пішки пішли до родини, яка погодилась нас прийняти – дві літніх жінки, мама і донька. Донька на той момент ще працювала науковицею в Інституті біології південних морів. Родина була проукраїнською – предки жінок перебралися до Криму ще у 1860-х з материкової України, після відміни кріпосного права.

Жінки погодилися познайомити нас зі своїми сусідами, які всі були за Україну, і розповіли про ситуацію в місті. В принципі нічого нового ми не дізналися: Акмесджит був зайнятий російськими вояками, які оточили всі українські військові частини. На державних установах з іще українськими табличками майоріли триколори. Жінки нагодували нас, зробили справжню кримську каву – в турці, з сіллю та кардамоном. Такої смачної кави я відтоді більше не пила! І ми відправилися познімати місто, яке вже було заклеєно російською агітацією.

Що вразило в той перший день – це оточені російськими військовими українські частини, які знаходяться в Акмесджиті прямо в центрі міста. В очі кинулась кількість військової техніки “бєз опознаватєльних знаков” і військові у балаклавах і зі зброєю. Ніхто з нас не плекав ілюзій, що це якісь невідомі “зелені чоловічки”, ми твердо зрозуміли, що це росіяни. 

‍

В центрі міста на площі Леніна були розвішані триколори на всіх адміністративних будівлях та на музичному театрі, а ввечері тут зібралися байкери – також під російськими прапорами. І у всіх публічних місцях “чергували” казачки в папахах з “околишами” і георгіївськими стрічками. Саме з того моменту, ця смугаста стрічка в мене асоціюється з окупацією і приниженням прав людей.

‍

У перший день я ще встигла записати коротеньке інтерв’ю з літньою жінкою, яка сказала на камеру, що кримські татари не йдуть на “референдум”, це незаконно, вони люблять і поважають Україну, мають українські паспорти і ніхто не збирається голосувати невідомо за що.

Вранці у суботу, 15 березня, ми поїхали подивитися, що відбувається в Ак'ярі – Севастополі. Ми дійшли до автостанції, сіли у звичайний жовтий “богдан”, заплатили за проїзд, маршрутка наповнилась людьми і ми поїхали. На повороті на Бельбек побачили “блокпост” – серед дороги були накидані білі будівельні мішки з піском, декілька бетонних блоків і чергували казачки з георгіївськими стрічками”, які зупинили наш бус. Двоє зайшли всередину і почали перевіряти документи. На нас подивилися як через скло, чомусь їх більше цікавили чоловіки. Хлопець на гальорці сказав: “А чому я маю вам показувати документи? Ви покажіть свої та поясніть, яке ви маєте право вимагати показати вам мої документи”. Його схопили, витягли за комір на вулицю, почали обшукувати, знайшли паспорт і закричали: “Чєго виступаєш, у тєбя ж сєвастопольская пропіска!” Потім наказали нашому водію їхати далі, а хлопця залишили собі. Вся маршрутка мовчала. Що потім стало з тим хлопцем – невідомо.

‍

Ак'яр виявився майже порожнім. Звичайна субота, теплий весняний день, купа квітучих дерев, сонячно і прекрасно, – в такі вихідні всі мали б гуляти на морі, сидіти в кав'ярнях та насолоджуватися життям. Але ні. В місті також була російська техніка і навіть більше російських військових, ніж в Акмесджиті.

Ми прогулялися центром, подивилися на невеликий мітинг під триколорами біля пам'ятника Нахімову, посиділи в порожньому японському ресторані, де спіймали вай-фай і відписалися всім своїм, що живі і здорові, не треба хвилюватися. Потім повернулися на набережну, ввечері пофотографували кораблі на рейді і побігли на маршрутку назад в Акмесджит. В автобусі над нами навис чоловік, який гучним голосом розповідав, що він був на Майдані в лютому і як там всім платили гроші. Він не був не п'яний чи божевільний. Це називається пропаганда пошепки – технологія, коли клікуші запускаються в людні місця і виголошують свої наративи. В іншій ситуації, напевно, я б йому відповіла, що на Майдані не стояли за гроші і що ми тільки з Майдану, але не тоді. Небезпека була розлита у повітрі. 

16 березня. З нами вийшли на зв’язок журналісти з “Вавилон'13” і “Майдан Моніторингу” – всі потайки були в Криму, всі знімали на приховані камери “референдум”, всі ділилися інформацією: де окупанти влаштовують “каруселі”, як завозять російських журналістів, як вони пишуть синхрони. Кримчани не пішли голосувати, з дільниці на дільницю возили “ряжених” артистів – вони нібито голосували, а потім виходили і по черзі давали інтерв’ю російським телеканалам, робили необхідну “картинку”.

В центрі міста біля пам'ятника Леніну лунала гучна російська музика і відбувався нечисельний мітинг “за Росію”.

А біля Верховної ради Криму вже стояли російські блокпости. Військові та казачки обшукували сумки та рюкзаки перехожих, зокрема й наші. Пересічні люди не ходили на “референдум” - вони стояли в чергах до банкоматів, знімали готівку, ходили по продовольчих крамницях та робили запаси або сиділи вдома. 

У перервах між зйомками ми бігали пити каву, ловити вай-фай і відправляти свої фото і відео в кафе “Seven Fridays” на вулиці Пушкіна. В один момент я почула гучний голос: “Ето наша побєда. Ми уже побєділі – тєпєрь всьо тут наше, россійскоє, випьєм за ето!” Повернула голову, це виявився депутат російської Держдуми Мітрофанов - огрядний, галасливий брюнет. Було огидно. 

Пізніше на площі Леніна Віка, втомившись від російських триколорів, сказала: “А давай зробимо наш прапор?” – “Тільки тихенько”, – відповіла я, і ми побігли в крамницю “Тканини”.  Хотіли купити стрічки – синю і жовту. Стрічок не було. Ми купили дві змійки-блискавки – синю і жовту. І з ними я сфотографувала Віку на фоні всього цього російського шабашу.

17 березня ми записали ще декілька інтерв'ю, ще раз пройшлись містом, познімали оточені військові частини і тихий спротив – маленькі біло-зелені стрічки кримських татар проти окупації. На потяг до Одеси мало не спізнилися, довелося бігти і стрибати в останній вагон. Крим не хотів відпускати.