Чим би не завершилася трампівська афера з “обміном територіями”, кримські татари в ній програють. У кращому разі все залишиться як є. Час від часу гасло “Крим це Україна” з’являтиметься в текстах і гаслах.

У гіршому - США визнають Крим російським, а отже світ поступово почне нормалізувати злочин, і навіть рідкісні скандали з новими картами світу, де півострів заштриховано у російські кольори, більше не будуть інформаційними приводами. Але програвати можна по-різному. Гідно в цьому випадку означає - гучно. Щоб зрозуміти, що жертва чинить опір, її голос має бути виразно чутним.

Між моментом, коли Стів Віткофф зжер із рук Путіна “російський чебурек”, і зустріччю в Анкориджі у нас було 10 днів, аби наш кримськотатарський голос почув світ. Чебурек у роті Віткоффа був таким самим меседжем Москви, як янтик у київському “Мусафірі” під час травневого візиту до України британського прем’єра Кіра Стармера. Для тих, хто в кримськотатарському танку, поясню: ці політичні жування - не про їжу.

Вже наступного дня після “російського чебурека” у нас із друзями з’явилася ідея запустити масовий тролінг Віткоффа в соцмережах. У коротких, буквально 30-секундних, відео кримські татари - а потім і їхні друзі та союзники у світі - мали повідомляти трампівському дружку одне й те саме: “Стіве, ти з’їв підробку. Завітай, дорогий, до нас -  у Києві, Варшаві, Стамбулі чи Вашингтоні - та скуштуй справжні чебуреки. Чебурек не російський, а кримськотатарський, а Крим не Росія, а Україна”. А вже в день зустрічі на Алясці чебуреки можна було передати американській делегації. Можливо, тоді героїнею Анкориджа стала б не тільки журналістка ABC, яка прокричала в обличчя Путіну питання про вбивства мирних українців. Коли у тебе немає власної армії, флоту і диверсійних груп, креативні рішення - єдиний шлях, аби дістатися до мізків ворогів і дати друзям гучний інформаційний привід.

Чому ця ідея мала шанс стати вірусною? У ній були іронія і сарказм, і вона працювала би відразу в кількох площинах. Окрім “чистої політики”, там була тема культурної апропріації, тобто привласнення домінантною культурою чужої спадщини. Навіть у божевільному світі, що вирішив відмовитися від свобод останніх 30 років, антиколоніальна боротьба залишається актуальною. Темношкірі більше не дозволяють білим привласнювати дреди й інші атрибути африканської культури. “Американські тако” дедалі частіше вважаються моветоном та змінюють назви на мексиканські, і навіть знамениті шведські фрикадельки ще 10 років тому офіційно визнали запозиченими у турків. Тема крадіжки чебурека стала би прямою аналогією до крадіжки росіянами Криму, і це могло б спрацювати навіть у тих країнах, де Росію підтримують, але колоніалізм - ні.

Чому акція не вдалася, точніше навіть не почалася? Одного лише креативу для її просування було замало. Важливо, щоб на початковому етапі відео записали відомі особистості кримськотатарського походження. В Україні таких, як розумієте, не дуже багато, особливо якщо йдеться про впізнаваність на міжнародному рівні. До того ж, записувати відео треба було англійською. На другому етапі ми планували залучити кримськотатарські ресторани в Україні та країнах Європи (їх теж небагато), а далі флешмоб підхопили б пересічні кримські татари та українці. Можливо, й знаменитості з інших країн. Можливо, ними б рухала солідарність із Кримом та Україною. Можливо, антипатія до Трампа… Неважливо. Нічого цього не сталося.

Років 10 тому, коли Крим уже був окупований, ідея політичного проникнення в мізки європейців (та й українців), які поступово забували про півострів, теж була актуальною. І після одного яскравого перформансу на Майдані Ірена Карпа, яка тоді працювала культурним аташе в посольстві України у Франції, запропонувала допомогти з проведенням культурних акцій кримських татар у Парижі. Потрібні були сміливі рішення й люди: перформери та акціоністи. Тоді просто не знайшлося ані потрібних людей, ані вдалих ідей. Цього разу пів справи було зроблено. Винайдена ідея, написані сценарії, які можна адаптувати під конкретну особистість, знайдено режисерів, що спеціалізуються на віральних відео для інстаграмів, твіттерів і тіктоків. Від кримськотатарських знаменитостей вимагалося лише одне - внести свій соціальний капітал у вигляді обличчя в кадрі, що промовляє гострі фрази. І ось що було далі.

Переговори з інфлюенсеркою, що нині живе в українській столиці, тривали кілька годин. Спершу була умова, щоб не звучало слово “Путін”. Потім страх викликала згадка Москви. Зрештою селебріті попросила прибрати й Віткоффа. Ролик перетворювався на рекламу чебурека англійською, бо “мама завтра їде з Києва в Крим”, і “а раптом щось”. 

Друга знаменитість попросила час на нараду з родиною, яка у повному складі мешкає в одній з європейських столиць. За годину ми отримали категоричне “ні”, бо у Криму брати, крамниці й ФСБ. Жодної політики, звертайтеся ще - але лише з культурними пропозиціями.

Третя співбесідниця (мабуть, найвпізнаваніше кримськотатарське обличчя у світі) особисто відмовчалася, а продюсери відповіли, що нині персона перенасичена пропозиціями і взяти участь у ще одному проєкті не зможе.

Розповісти світові, що чебуреки це наша їжа, а не російська, кримським татарам або страшно, або страшно ніколи. Привезти в Анкоридж кримськотатарські прапори, щоб бодай одна тамга майоріла серед сотень синьо-жовтих полотнищ, теж було нікому. Безумовно, у всіх інформаційних провалах можна й далі звинувачувати Чубарова, Меджліс, Держдеп і світову закулісу, вимагаючи оновлення, омолодження, нової крові й руйнування “до основанья, а затєм”. Але Аляска це регіон із сильними організаціями ескімосів, із якими, напевно, давно налагодили зв’язки наші форуми корінних народів і їхні кримськотатарські члени, що викладають селфі при кожному візиті до Нью-Йорка. Ну а “ініціатива 26 червня”, яка об’єднала перспективних кримськотатарських політиків, мала б зубами вчіплюватися в подібні інфоприводи, які не так уже й часто падають на голову.

Справедливості заради треба сказати, що кілька людей із діаспори в Канаді й США виявили готовність знятися в “кіно про чебурек”. Але, по-перше, йдеться не про селебріті, а про пересічних громадян. А по-друге, було вже пізно. Як мовиться у відомому кримськотатарському прислів’ї: “Хна дорога до весілля, після вона придатна лише для фарбування дупи”. З холодним чебуреком приблизно те саме. Він підходить лише до теплої горілки, і разом вони, можливо, якраз і заслуговують на те, щоб зватися російською кухнею.