Про те, як працює команда Дональда Трампа всередині, ще багато місяців тому розповіли туфлі Марко Рубіо. Їх держсекретареві (як і віце-президентові Венсу) господар Білого дому подарував особисто. Чи то так «вгадавши», чи то чесно спитавши розмір, у відповідь на що чоловіки вирішили помітно його завищити. Адже (скорочу тут геть жовті деталі) Трамп, мовляв, повʼязує розмір із характером. А далі туфлі довелося носити, і тут страх виглядати смішним на камеру виявився меншим за страх, а ну як хтось стукне Трампу, що його подарунок не носять. Чи носять недостатньо часто. З недостатньою повагою.

Примітивна племінна психологія: злість, страх, пиха, жага належати до найближчого кола вождя, — унеможливлює постачання вождя адекватною інформацією. За первісних часів вождь і сам міг бачити всі передумови для ухвалення подальших рішень, які подовжували або навіть поліпшували племені життя, а коли вождь починав помилятися занадто часто, його зміняв хтось із зубастих наступників. Однак навіть президент держави розміром і бюджетом з Україну, не кажучи вже про президента першої економіки світу з найсучаснішою військовою технікою, більше не може спиратися винятково на власні інстинкти, тому що він нічого далі свого кабінету не бачить. Що краще працює його апарат, то новішу, адекватніше структуровану, переправлену для кращого сприйняття інформацію отримує людина нагорі.

Але це не наш сценарій.

Навколо Трампа більше не залишилося самогубців, готових одночасно ризикувати репутацією, працюючи на нього, і карʼєрою, опонуючи йому, членам його родини чи його нинішнім фаворитам. Такі люди ще зустрічалися в адміністрації за попередньої каденції, відтоді всі засвоїли уроки. А Трамп щиро вирішив, що раз його переобрали після штурму Капітолію, тепер направду можна все. Говорити все, публікувати все, робити все, що завгодно. Страшно сказати, але певний час він був абсолютно правий. Доки не вирішив провести маленьку переможну війну.

У 2020 році Джо Байден вирвався вперед не тому, що був єдиним сильним кандидатом проти Трампа. Перемогти Байдену допоміг ковід і неадекватна реакція Білого дому на пандемію. Маски буквально за кілька місяців стали мало не частиною партійної символіки. Якщо ти їхав у метро без маски в столиці Сполучених Штатів, ти, вважай, вголос декларував: я голосуватиму за президента Трампа. Тому жителі DC оскаженіли настільки, що не знімали маски навіть серед лісу, я не жартую і не перебільшую. За шість років потому розгромна поразка республіканців, яку сміливо можна порівняти з виборами в сімдесятих після Вотергейту, знову не привід для гордості демократів. Просто пальне подорожчало в півтора рази через те, що Трамп поліз займатися речами, в яких звинувачував попередника, зокрема невигідною виборцям зовнішньою політикою. При цьому він (і республіканські донори, див. Ілон Маск) вклав у вибори неймовірну кількість ресурсів. Навіть для мене, людини вдвічі за Трампа молодшої, графік його останнього місяця видається неймовірно напруженим. Він щодня десь виступав. Щодня за когось агітував. Щодня наближав цими самими зусиллями республіканську поразку, тому що дедалі більше обʼєднував проти себе навіть тих американців, які голосували за нього два роки тому, не кажучи вже про роздратування решти. Ця поразка виявилася настільки нищівною, що Трамп навіть не вдався до перевіреного штурмом Капітолія способу не визнавати вибори – а цього боялося чимало аналітиків. 

Blame game розпочалася, і – дивіться, яка дивина - жодну Україну ні в чому не звинувачують, як протягом передвиборчої кампанії. Це дратівлива тема, вона не спрацювала, її викинули на смітник. Промовчавши кілька годин і дочекавшись, поки Трамп все скаже сам, віце-президент Венс пише в соцмережі Х пафосний пост розміром із добрячу колонку, в якому прямо звинувачує в поразці війну. А відповідальний за війну хто? Міністр війни, його для цього так назвали. Проте це може не допомогти: деякі республіканці, приміром нинішній техаський сенатор Корнін, якого наступного січня змінить демократ, вже не соромляться звинувачувати Трампа у своїй поразці і партійній катастрофі. Ми вже бачили, як це відбувалося після підбурення натовпу піти на Капітолій: за лічені години від усе ще президента Сполучених Штатів відступилися буквально всі. Включно з віце-президентом.

З огляду на тон, який взяв Джей Ді Венс у своєму зверненні до народу соцмережею Ілона Маска (що вклав у вибори мільярди, які з тим же успіхом можна було розпорошити з супутників, щоб літали собі в космосі) виникає враження, що він вирішив зробити те ж саме, просто на два роки раніше. Трамп знову став токсичним, проте зараз на набагато глибшому рівні. Бо немає нічого глибшого для американця з одноповерхової глибинки, ніж вартість баку його машини, без якої він як без ніг. Якщо чесно, Венс набагато небезпечніший за Трампа. Він такий же безпринципний, проте в чомусь завзятіший, а ще набагато молодший. І він персонально терпіти не може Україну, яка свого часу не дала йому мост бʼютіфул діл, ще й поводилася занадто зарозуміло. Цього квітня, скажімо, Венс називав припинення допомоги Україні одним з найбільших досягнень їхньої з Трампом адміністрації. 

Проте не варто чекати, що діставши обидві палати Конгресу (принаймні 7 нових крісел в сенаті, у це досі важко повірити), демократи вже з лютого почнуть завалювати Україну грошима своїх платників податків. По-перше, навіть якщо почнуть – Трамп легко зможе навіть не ветувати законопроєкт, а просто не витрачати кошти. Бо отака він виконавча влада. Зовнішня політика є прерогативою президента Сполучених Штатів, він навіть почати війну може без формального схвалення Конгресу (я вже не кажу консультацій із союзниками), чим американські президенти і до Трампа користувалися. По-друге, демократів цікавитимуть лише президентські вибори, а підготовку до цього забігу відкрив програмний пост Венса разом із низкою тестових заяв від переможців у спірних штатах. Якщо штаб демократів вирішить, що вигідніше імпічмент – буде третя спроба імпічменту. Або з Трампа спробують робити посміховисько інакше, виходячи з того, наскільки кульгава він тепер качка, як називають президентів, що добувають каденцію, втративши монобільшість… вибачте, просто більшість голосів у своєму парламенті. Проте якщо ти десь програв війну і навіть змушений був це визнати, треба десь бодай щось виграти. Можна, звісно, ескалювати в Ірані - проте від тебе вже поволі відгризає шматки навіть власний другий номер. Тому не буде вигіднішого співрозмовника у Сі і Путіна в Шеньчжені, ніж Трамп – якщо він туди в середині листопада таки поїде. Наслідки цієї розмови, яку скоріш за все так само, як і його попередні розмови, документуватимуть хіба що для галочки, якщо взагалі документуватимуть, ми ще можемо відчути. У них для нього напевно знайдеться ще багато хороших ідей.